Учнівська конференція - "Війна, український рахунок"

УЧНІВСЬКА НАУКОВО-ПРАКТИЧНА КОНФЕРЕНЦІЯ

«ВІЙНА, УКРАЇНСЬКИЙ РАХУНОК»

Мета заходу:

•      висвітлити для широкого учнівського загалу «ціну» війни – реальні людські та                              матеріальні втрати України в результаті Другої світової війни;
•     наголосити на внеску України в перемогу антигітлерівської коаліції над нацистською     Німеччиною та її союзниками;
•      звернути увагу на участь українців у арміях та військових формуваннях інших країн;
•   сприяти формуванню кожного учня/учениці як особистості, яка усвідомлює свою належність до Українського народу, сприймає війну як складний суспільно-політичний процес, протистояння між країнами, народами, поглядами, але завжди – як лихо, руйнівний процес, який дорого коштує кожному громадянину й руйнує економіку, культури держав та долі звичайних людей;
•       сприяти формуванню навиків роботи з різними джерелами інформації, твороч підходями до їх оцінки, виховувати толерантне ставлення до різних точок зору, сприяти формуванню виваженої позиції щодо ролі Українського народу в боротьбі з нацизмом в роки Другої світової війни.

Доцільно використати під час конференції:

-          учнівська презентація «Війна. Український рахунок»;

-          карти, схеми;

-          музичний супровід: «Мальви» (слова Б. Гуза, музика В. Іванюк), «Вічний вогонь» (слова В. Крищенко, музика О. Білозір);

-          документальний фільм Івана Кравчишина «Чорна піхота».

Питання запропоновані до обговорення:

                 1.      Від Курська до Дніпра
           2.      Битва за Дніпро
           3.      Визволення Фастова
           4.   Мобілізаційні заходи 1942-1943 рр. «Сірі піджаки»                      
                 5.  Героїчна праця українців у тилу           
                 6.  Боротьба з ворогом у тилу. Радянські партизани та ОУН-УПА           
                 7.      Людські жертви

1.      ВІД КУРСЬКА ДО ДНІПРА

Восени 1942 р. на берегах Волги в районі Сталінграда розгорнулась одна із найбільших битв Другої світової війни. У результаті контрнаступу радянських військ 19-23 листопада в оточенні опинилось 330-тисячне угруповання армії генерал-фельдмаршала фон Паулюса.

2 лютого 1943 р. оточені гітлерівські частини капітулювали. Перемога під Сталінградом була початком докорінного переламу в ході Великої Вітчизняної та Другої світової воєн.

З кінця грудня 1942 р. розпочалось визволення України від німецько-фашистських загарбників. 16 грудня 1942 р. Воронезький та Південно-Західний фронти перейшли у наступ. Першими на землю України вступили війська 1-ї гвардійської армії генерала В.Кузнецова, які 18 грудня 1942 р. вибили окупантів із с.Півнівки Міловського району на Луганщині.

Того ж дня від ворога було звільнено ще ряд населених пунктів України. Жорстокі бої розгорнулись за перший районний центр на українській землі – Мінове. Під час визволення цього населеного пункту мужність і героїзм виявив капітан Ф.Чечерев. Саме він очолив першу колону атакуючих гвардійців, а в критичний момент бою зі зв'язкою гранат кинувся під ворожий танк.

Героїчні вчинки в цих боях здійснили й інші бійці. Дорогою ціною вдалося зупинити контратаку гітлерівських танків бійцям взводу, яким командував М.Лисаков: Із 14 воїнів-гвардійців залишились живими лише 4. Загалом при визволенні Мілового загинуло 120 тис. радянських воїнів. У пам'ять про них на центральній площі міста споруджено величний меморіал «Україна – визволителям». Всього ж у боях за Луганщину загинуло близько 120 тис. радянських солдатів та офіцерів.

Як же Україна зустрічала своїх визволителів? Ось як про це згадує ветеран Великої Вітчизняної війни А. Довбня: «Важко описати ту окриленість, яку відчували мої земляки-українці. Нарешті! Схвильовані були всі. З міст Росії, Казахстану, Уз­бекистану безперервним потоком йшли листи: «...обіймаємо, цілуємо того нашого воїна, який перший ступить на українську землю». Нам активно допомагало місцеве населення... Радості не було меж. Ми прийшли до тебе, Україно! На вулиці Мілового висипало все вціліле населення. Наших гвардійців обіймали, пригощали, хто чим міг. Солдат-визволитель був найдорожчим гостем у кожній хаті, землянці».

Бої під Харковом і в Донбасі. План Ставки визначав першочерговим завданням визволення Донбасу – головної вугільно-металургійної бази країни (операція «Стрибок»), а також Харківського промислового району (операція «Зірка»). Успішний наступ радянських військ продовжувався до лютого 1943 р. і увінчався визволенням Харкова.

Але 19 лютого 1943 р. ворожі частини розпочали потужний контрнаступ. У кінці лютого між Північним Донцем і Дніпром точилися жорстокі бої. Недооцінка Ставкою можливості контрудару призвела до втрати північно-східних районів Донбасу та Харкова.

Втім, попри ці невдачі, стратегічна ініціатива все ж таки залишалась на боці Червоної Армії.

Щоб взяти реванш за поразку під Сталінградом і перехопити стратегічну ініціативу, гітлерівське коман­дування в липні 1943 р. розпочало потужний наступ в районі Курська і Бєлгорода (Курська дуга).

Курська битва (5 липня - 23 серпня 1943 р.) була однією з найбільш значних і вирішальних подій Великої Вітчизняної та Другої світової воєн. У ході тактичної оборони та контрнаступу радянськими військами були розгромлені відбірні дивізії вермахту.

Перемога під Курськом відкрила можливість для широкого наступу Червоної Армії на всьому південному напрямку радянсько-німецького фронту.

На Харківському напрямку успішно діяли війська Степового фронту. Вони оточили Харків з трьох боків і в ніч на 23 серпня розпочали штурм міста. До 11 години війська Степового фронту повністю визволили Харків. Більша частина ворожого угруповання, яке утримувало місто, була знищена, решта гітлерівців відступила.

За п'ять місяців другої окупації нацисти повністю зруйнували Харків. Вони спалили і висадили в повітря сотні будинків, пограбували місто, вивезли навіть трамвайні рейки, меблі, обладнання магазинів, дрова. Жорстокості окупантів не було меж. На території Клінічного містечка, де знаходився радянський шпиталь, гітлерівці знищили близько 450 поранених бійців і командирів Червоної Армії. В місті, де колись проживало більше 1 млн. чоловік, залишилось 190 тис. жителів. За неповними даними нацисти знищили в концтаборах понад 60 тис. харків'ян, більш ніж 150 тис. були вивезені до Німеччини.

Після розгрому радянськими військами орловського та бєлгород-харківського угруповань ворога, Ставка розробила оперативний план, згідно з яким ставилося завдання знищити ворожі підрозділи на Лівобережжі, не даючи їм змоги закріпитися на річках Десні, Ворсклі, Молочній, щоб потім, образно кажучи, «на плечах відступаючого ворога» форсувати Дніпро. Після цього передбачалось об'єднати захоплені райони у плацдарм для подальшого наступу на Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя з метою витіснення окупантів з території Правобережної України та Криму.

Битву за звільнення від гітлерівців Лівобережної України умовно можна поділити на два етапи.

Протягом першого (серпень-вересень 1943 р.) радянські війська розгромили німецькі угруповання на Лівобережній Україні, Донбасі, вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська й створили кілька плацдармів на правому березі.

На другому етапі (жовтень-грудень 1943 р.) радянські війська ліквідували ворожі плацдарми у районі Запоріжжя та Мелітополя і створили власні стратегічні плацдарми на правому березі Дніпра біля Києва та Кременчука.

Однією з найбільших військових операцій по визволенню України стала Донбаська операція 13 серпня - 22 вересня 1943 р.

Ще в березні 1943 р. Гітлер наголосив на особливому значенні Донбасу як важливого для потреб вермахту промислового та сировинного центру. На початку Донбаської операції гітлерівське угруповання, яке обороняло Донбас (командувач – генерал-фельдмаршал Манштейн), мало у своєму складі близько 540 тис. чоловік, 5 400 гармат і мінометів, 900 танків і штурмових гармат, близько 1 100 літаків.

Радянські війська Південно-Західного та Південного фронтів (командувачі – генерали Малиновський і Толбухін) мали перевагу: 1 053 тис. чоловік, близько 21 тис. гармат і мінометів, 1 257 танків і САУ (самохідних артилерійських установок), близько 1 400 літаків. Розпочавши потужний наступ, радянські війська займали місто за містом. 7 вересня 1943 р. рейхсфюрер СС Гіммлер віддав наказ керівництву військ СС і поліції про застосування в Україні тактики «випаленої землі». Вона передбачала знищення перед відступом німецько-фашистських частин всіх промислових об’єктів і матеріальних цінностей Донбасу.

Цього ж дня командуючий групою армій «Південь» Манштейн доповідав Гітлеру, який прибув на нараду до Запоріжжя: «Противнику вдалося зробити пролом на північному фланзі 6-ої армії шириною 45 км, де б'ються тільки залишки наших двох дивізій... Хочемо чи не хочемо ми будемо вимушені відійти за Дніпро...»

Так і сталося. 8 вересня 1943 р, радянські війська визволили Сталіно (Донецьк) – центр Донбасу.

Гітлер вимушений був погодитися на подальший відступ німецьких військ із Донбасу. Однак цей захід не зміг вивести гітлерівську оборону на Східному фронті з кризового стану.

Щоб врятувати від повного розгрому діючі на Україні частини, гітлерівське командування змушене було відвести свої війська за Дніпро.

2.      БИТВА ЗА ДНІПРО

Командування вермахту у своїх планах розраховувало на те, що Дніпро, як багатоводна ріка з високим правим берегом, стане надійним оборонним рубежем. Тут вони сподівались затримати наступ Червоної Армії. Цю захисну лінію гітлерівці назвали «Східним валом».

Для будівлі укріплень на правому березі Дніпра нацисти зігнали місцеве населення, перекинули із Західної Європи та з північної ділянки радянсько-німецького фронту спеціальні будівельні й інші військові частини, поповнили їх свіжими дивізіями з Північної Італії. І все ж спроби гітлерівського командування переломити хід війни на рубежі «Східного валу» зазнали краху. Радянські війська вийшли до Дніпра фронтом від Києва до Запоріжжя. Бойові дії розгорнулись на 750-кілометровому фронті.

Наступив кульмінаційний момент битви за Україну. В ніч на 21 вересня 1943 р. розпочалося форсування Дніпра – епопея масового героїзму радянських воїнів.

На світанку 24 вересня ворог зосередив проти Букринського та Ржищевського плацдармів кілька дивізій, у тому числі одну танкову.

Для підтримки та полегшення форсування Дніпра, створення та утримання плацдарму на його правому березі, подальшого наступу військ на Букринському напрямі за наказом Ставки в бій вступили повітряно-десантні війська.

Планувалося, що 10 тисяч парашутистів візьмуть під контроль значні частини території в німецькому тилу між Ржищевом (Київщина) і Каневом (Черкащина) і утримуватимуть їх 2-3 дні до підходу основних сил.

Однак через прорахунки у підготовці (погана розвідка і навігація, нестача транспорту і засобів зв'язку, завелика секретність) десантуватися змогли тільки 4,6 тисяч воїнів, тільки 5% із них - у визначеній зоні. Інших розкидало на кількадесят кілометрів.

Відомий радянський кінорежисер, уродженець Мелітополя Григорій Чухрай був одним з учасників того десанту, командиром взводу.

Пізніше він згадував: "Вистрибували з літака в секторі зенітного вогню. До цього мені довелося зазнати чимало військового лиха: був двічі поранений, воював у Сталінграді, але такого - падати назустріч сяючим трасах куль, крізь полум'я палаючих у небі парашутів товаришів - такого ще не пробував..."

Незважаючи на героїзм десантників, 3,5 тисяч із них загинуло або потрапило в полон, більша частина - у перші години після висадки 25 вересня. Однак ті, хто приземлився неподалік лісів під Каневом, гуртувалися у групи і продовжували воювати.

Підполковник Прокіп Сидорчук зібрав із таких груп цілу бригаду, вийшов на зв'язок з головними силами і два місяці рейдував у тилу німців, підтримавши форсування радянськими військами Дніпра в районі Черкас.

Дніпровська десантна операція була останнім масовим застосування парашутистів з боку СРСР в часи Другої світової. У Кремлі утратили віру в повітряно-десантні війська.

На кінець вересня був виграний перший етап битви за Дніпро. Радянські війська захопили понад 20 плацдармів. Слід відзначити, що таку потужну водну перешкоду, як Дніпро, передові частини радянських військ форсували з ходу, на підручних засобах, не чекаючи підходу основних сил і прибуття понтонів.

10-14 жовтня 1943 р. в ході битви за Дніпро радянські війська ліквідували Запорізький плацдарм гітлерівців і 14 жовтня визволили м. Запоріжжя.

Протягом жовтня 1943 р. радянські війська вели запеклі бої за утримання і розширення плацдармів на правому березі Дніпра. Спроба 1-го Українського фронту, яким командував М.Ватутін, розвинути наступ на Київ з Букринського плацдарму успіху не мала. Різко пересічена місцевість, глибоко ешелонована оборона ворога сковували маневр радянських військ, особливо танкових. Крім того, під час наступу радянських військ виявились гостра нестача переправних засобів і слабке авіаційне забезпечення.

У той час, коли війська фронту намагалися розширити Букринський плацдарм і готували наступ, німецьке командування до кінця вересня перекинуло із Західної Європи на Київський напрям три танкових і три піхотних дивізії та багатотисячні поповнення з наміром ліквідувати плацдарм і скинути його захисників у Дніпро. 29 вересня 1943 р. ворог силами двох танкових і двох піхотних дивізій, за вогневої підтримки артилерії та мінометів завдав удару по Букринському плацдарму, а 2 жовтня піхотні та танкові дивізії розпочали наступ північно-західніше Ржищева на Щучинському плацдармі. Тяжкі криваві бої точилися до 4 жовтня.

Все це призводило до величезних втрат. Учасник форсування Дніпра, відомий російський письменник В.Астаф'єв записав у своєму щоденнику: «Двадцять п'ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п'ять. Через п'ять-шість днів усе це спливає. Уявляєте?»

Після жовтневих боїв 1-й Український фронт надійно закріпив за собою три оперативні плацдарми: Букринський (40-ва, 27-ма та 3-тя гвардійські танкові армії), Лютізький (38-ма армія) та плацдарм у гирлі річки Прип'ять (13-та та 60-та армії). Оскільки стало ясно, що головний наступ з Букринського плацдарму недоцільний, то, проаналізувавши можливості двох останніх плацдармів, Ставка вирішила, що найбільш придатним для наступу на Київ є Лютізький плацдарм. Він знаходився на відстані 15-20 км на північ від Києва і, у разі успішних дій з цього плацдарму, радянські війська мали можливість на другий-третій день операції обійти Київ з північного заходу, перерізати шосе Київ-Житомир і захопити Київ. Далі можна було б наступати в західному та південно-західному напрямах. Для здійснення цього плану було необхідно забезпечити оперативну раптовість, потай підсилити війська на плацдармі, не залишаючи ворогові часу на підведення нових сил безпосередньо до Києва. Оскільки на той час вільних резервів на київському напрямку у Ставки не було, то необхідні сили та засоби для здійснення плану мав відшукати фронт.

24 жовтня пізно вночі Ставка видала фронту директиву, згідно з якою фронт мав негайно розпочати перекидання своїх військ з лівого крила  на правий та закінчити їх зосередження до 1-2 листопада. Для цього 3-тю гвардійську танкову армію переводили на ділянку фронту на північ від Києва, аби використати її разом з 1-м гвардійським кавалерійським корпусом. Північне (праве) крило фронту за рахунок південного (лівого) підсилювалося трьома-чотирма стрілецькими дивізіями, а також двома стрілецькими дивізіями з резерву Ставки. Окрім цього, до наступу на Київ залучалися 60-та та 38-ма армії. Наступальні дії на Букринському плацдармі при цьому мали вести війська, що залишилися на плацдармі, аби відволікти на себе максимум сил ворога.

За оперативно-тактичним задумом новий план операції не мав аналогів в історії воєн. За 8-10 днів війська з Букринського плацдарму мали здійснити форсований марш на відстані 150-200 км, переправитися через Десну і знову через Дніпро – на Лютізький плацдарм.

Битва безпосередньо за Київ розпочалася 1 листопада 1943 р. наступом радянських військ на Букринському плацдармі. Після 40-хвилинної артилерійської та авіапідготовки пішли в наступ з'єднання першого ешелону 40-ої та 27-ої армій. Ворог, який зберіг тут з періоду жовтневих боїв сильне угруповання, нищівним вогнем, танками і контратаками зупинив наступ. За наказом М.Ф.Ватутіна активні бойові дії військ на Букринському плацдармі продовжувалися. З 3 по 5 листопада війська армій демонстрували удаване зосередження оперативних резервів, а спроби прорвати оборону ворога тривали до 10 листопада. Війська 40-ої та 27-ої армій не прорвали ворожу оборону, але ціною великих зусиль виконали, в головному, завдання прикувати до району Букрина значні сили ворога, не дозволивши використати їх на північному напрямі, де вирішувалася доля Києва.

У 1948 р. автор цих рядків був на місцях боїв у Зеленій діброві під Ходоровим, оспіваній в однойменній поемі М. Бажана, і бачив розтрощену військову техніку та землю, вкриту суцільним шаром осколків, гільз різного калібру, патронів, прострелених касок, металевого військового знаряддя. Ми, тоді малі діти, потайки від дорослих, під проводом більш дорослих хлопців ходили туди збирати мідні та латунні речі, які приймали в обмін на всіляке господарське приладдя заготівельники кольорових металів, що їздили тоді по селах.

3 листопада 1943 р. ударне угруповання військ 1-го Українського фронту на Лютізькому плацдармі нанесло потужний удар з півночі від Києва. З 8-ої години протягом 40 хвилин артилерія спрямовувала нищівний вогонь на оборону ворога. У смузі наступу 38-ої армії (командувач К.С.Москаленко), яка наносила головний удар, на шестикілометровій ділянці прориву було сконцентровано понад 2 тисячі гармат та мінометів, 500 установок реактивної артилерії, що дозволило тут створити небачену раніше у війнах щільність артилерії – більше 300 одиниць  на 1 км ділянки прориву. Потужний удар знищив захисні споруди, ворог зазнав значних втрат у живій силі, озброєнні, бойовій техніці. Перший ешелон радянських військ перейшов в атаку. У другій половині дня з Пущі-Водиці ворог здійснив першу контратаку, яка була відбита з великими для нього втратами. Наступ продовжувався, тяжкі бої тривали до глибокої ночі.

Ударне угруповання із заходу прикривала 60-та армія (командувач І.Д.Черняховський), у смузі якої ворог чинив шалений спротив. Велику допомогу наступальним військам надала 2-га повітряна армія, яка, як тільки дозволила погода, забезпечила 3 листопада 1150 літако-вильотів над полем битви та по резервах ворога, що просувалися із районів Білої Церкви та Корсунь-Шевченківського.

За перший день наступу на Лютізькому плацдармі 38-ма армія прорвала першу захисну позицію ворога на фронті 10 км і почала бої на другій позиції. 60-та армія на своєму лівому фланзі прорвала оборону на фронті 18 км. Обидві армії просунулися вглиб на 5-12 км, але завдання першого дня наступу та прориву ворожої оборони були виконані не повністю. Ворог уже 3 листопада частково використав наявні резерви, а на підході були ще інші. Все це означало, що 4 листопада бої матимуть винятково тяжкий та жорстокий характер.

Ранком 4 листопада війська поновили наступ, а ворог потужно контратакував, особливо в Пущі-Водиці. В бій були введені 5-й гвардійський танковий корпус і 340-ва стрілецька дивізія, перекинута сюди з правого флангу 38-ої армії. Прорив було розширено від Дніпра до річки Ірпінь на глибину 2-5 км, а частини 51-го стрілецького корпусу вийшли до північного пригороду Києва – Пріорки. 6-й та 7-й гвардійські танкові корпуси в цей день вели тяжкі бої на підступах до Святошина. Запеклі бої на підступах до Києва продовжувалися протягом ночі. 7-й гвардійський танковий корпус перерізав шосе Київ-Житомир і попрямував на Київ. Танки їхали з ввімкнутими фарами та сиренами, ведучи інтенсивний вогонь. Ворог не витримав і почав відходити. Ранком 5 листопада Святошин було звільнено.

У ніч на 4 листопада на Дніпрі нижче Києва, в районі острова Казачий збірний загін військ 38-ої армії форсував Дніпро та захопив на його правому березі кілька населених пунктів, перерізав дорогу вздовж Дніпра з Києва на південь. Сил для розвитку успіху на цьому плацдармі фронт не мав.

Вранці 5 листопада в битві за Київ стався різкий перелом. Боячись оточення, ворог почав відводити війська в південно-західному напрямі, одночасно перекидаючи в район Києва війська з Букринського плацдарму. Цього ж ранку 140 штурмовиків Іл-2 завдали сильного авіаудару по північних та північно-західних окраїнах Києва.

5 листопада з'єднання 38-ої та частини 3-ої гвардійської танкової армії просунулися на окремих напрямах на глибину до 25 км, а 50-й стрілецький корпус, обійшовши Київ із заходу, підійшов до станцій Жуляни та Борщагівка. З рубежу Бєлогородка–Бобриця–Забір'є, а також на рубежі річки Ірпінь для дій уздовж шосе Київ-Житомир на захід у бої були введені два стрілецьких і один кавалерійський корпуси. Одночасно на лівому фланзі 38-ої армії бої безпосередньо за Київ вели 51-й стрілецький, 5-й гвардійський танковий корпуси, 167-ма стрілецька дивізія 50-го стрілецького корпусу. Разом з ними вела наступ 1-ша Чехословацька окрема бригада під командуванням полковника Людвіка Свободи. Воїни бригади вибивали ворога з Сирця, залізничного вокзалу та вулиць у західній частині міста. Наприкінці дня ці з'єднання прорвалися до центральних кварталів міста, але бої на вулицях Києва точилися всю ніч на 6 листопада.

Прикриваючись ар'єргардами, відступаючий ворог продовжував спалювати, підривати та руйнувати місто. Тільки рішучий, стрімкий, навальний наступ радянських військ допоміг зберегти Київ від повного знищення.

6 листопада в 0 годин 30 хвилин над Києвом замайорів червоний прапор, а о четвертій годині командувач 38-ої армії генерал-полковник К.С.Москаленко, побувавши особисто на Хрещатику та впевнившись, що війська повністю оволоділи містом, доповів М.Ф.Ватутіну про звільнення столиці України. В той же день Москва салютувала військам, які звільнили Київ, 24 залпами з 324 гармат. Військам, які брали участь у звільненні Києва, наказом Верховного Головнокомандувача оголошувалася подяка, багатьом з'єднанням і частинам було присвоєно почесне найменування "Київські".

За мужність і відвагу 17,5 тисячі бійців і командирів були відзначені орденами та медалями, 663 найвідважнішим було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Серед останніх були розвідник старшина Н.М.Шолуденко (посмертно), який до війни встиг закінчити IV курс заочного відділення КПІ, та чехословацькі воїни – поручник Антонін Сохор і надпоручник Ріхард Тесаржик.

За останніми даними втрати радянських військ під час визволення Києва на 6 листопада 1943 р. становили 260 тисяч осіб.

3.      ВИЗВОЛЕННЯ ФАСТОВА

Фактично в ті дні був остаточно перебитий хребет міцному фашистському звіру, його було майже смертельно поранено. І не обізнаний у військовій справі читач обов’язково має розуміти наступне: наш Фастів якраз і був майже основною тактично-стратегічною точкою стрімкого наступу радянських військ у листопаді 43-го, оскільки відкривав простору площину для розкутого прориву у криворізькому напрямку, тобто на південь України! А далі – до Балкан, впливову сферу післявоєнних інтересів і СРСР, і союзників. І, звичайно, захоплений залізничний вузол стратегічно відкривав для подальшого руху та забезпечення військ відразу три напрямки – південно-західний (через промислове Криворіжжя на Бессарабію), західний ( через Вінницю на Галичину) та північно-західний (через Житомир до Рівного). Тому зовсім не дивно, що не зупиняючись у Києві 6 листопада, лише поповнившись паливом, відразу чотири танкових та ще одна мотострілецька бригади вже тієї ж ночі опинилися на східних околицях Фастова, де і зупинилися для тактичного маневру. На оборону міста ворог залишив 20 танків (з них – 8 “тигрів”), 9 гарматних “самохідок”, 64 зенітні гармати, дивізіон середньої артилерії та полк піхоти. Втім, майбутній маршал СРСР, тоді полковник Якубовський, командир 91-ї окремої гвардійської бригади, яка першою вийшла на місцеві бойові позиції, несподівано перегрупував свої танки і вдарив вночі із північної окраїни Фастова. На цей час підтягнулися й інші чотири наступальні бригади танків та мотострілків. Вранці 7листопада, лише через добу після дніпровської переправи, Фастів був повністю звільнений від фашистських загарбників. Розгублений ворог, відступаючи, залишив усі (!) 64 зенітні гармати, 62 паровози та 600 (!) вагонів зі зброєю, військовим майном та боєприпасами, а також 89 вагонів марганцевої руди, 3 тисячі тонн пального, 4 тисячі тонн хліба та чимало іншого. Просто вражаюча бойова статистика! Фашистське командування теж розуміло стратегічну важливість Фастова як “воріт на всі напрямки” і вже 8 листопада кинуло у контрнаступ відразу три танкові дивізії та інші війська. Але марно: тільки 91-а бригада Якубовського, перейшовши до тактичної оборони, 9 листопада знищила 71 танк та іншу бронетехніку ворога! Втім, фашисти були рішуче налаштовані повернути Фастів. Фронт на кілька тижнів застигнув на околицях нашого міста. Варто лише згадати, що Триліси, до яких, здавалося, на горобці можна перелетіти, були визволені тільки 25 листопада. По закінченні операції всім військовим частинам-визволителям Фастова від імені Головнокомандуючого було присвоєно найменування “Фастівських”. На їх доблесть та честь Москва салютувала 12-ма артилерійськими залпами із 124 гармат. За мужність та відвагу 31 воїн-визволитель Фастова був нагороджений високим званням Героя Радянського Союзу.

4.      МОБІЛІЗАЦІЙНІ ЗАХОДИ 1942-1943 РР. «СІРІ ПІДЖАКИ»

Величезні втрати радянських військ вимагали від Ставки Верховного Головнокомандування розгортання широкої програми мобілізаційних заходів на території, не зайнятій гітлерівцями. 3,5 млн. чоловік, евакуйованих з УРСР до східних районів Радянського Союзу, стали для цього великим резервом.

Діюча армія постійно одержувала поповнення воїнами-українцями. Наприклад, 310 стрілецька дивізія, яка була сформована на території Казахстану, на 1/4 складалась з українців. Мобілізація до радянської армії українських громадян, евакуйованих з початком війни до Сибіру, Уралу та інших регіонів СРСР, тривала весь воєнний період. У складі новостворених радянських частин, які формувалися в Казахстані та були направлені для поповнення військ Донського фронту, було 70 тис. українців.

            Українці були однією з найчисленніших етнічних груп у радянських військах під час Другої світової війни. За сучасними оцінками істориків, в складі Червоної Армії та Воєнно-морського флоту їх було понад 6 мільйонів.

З початком визволення України від німецько-фашистських загарбників збройні сили СРСР почали поповнюватись новобранцями з визволених територій. Перш за все, це була молодь призовного віку, учасники партизанської боротьби та підпілля, колишні військовополонені і ті, що за роки окупації досягли призовного віку.

21 жовтня 1943 р. вступила в дію постанова ЦК КП(б)У «Про заходи по проведенню перевірочної реєстрації військовозобов'язаних запасу та призов до Червоної Армії громадян народження 1926 року». Призову підлягали чоловіки до 47-річного віку. Відстрочка надавалась лише хворим, а також працівникам оборонної промисловості, студентам і учням.

І хоч щодо призовників 1926-го року народження була вказівка не надсилати їх без особливої потреби до діючої армії, насправді необстріляна молодь відправлялась на фронт, де без належної військової підготовки молодих людей кидали у бій.

До мобілізаційних процесів підключилися не тільки працівники військкоматів, а й співробітники НКВС, міліції, військовослужбовці, партійні активісти. За неповними даними, лише п'ять визволених областей України (Сталінська, Ворошиловградська, Запорізька, Харківська, Сумська) на кінець 1943 р. направили в діючу армію 250 тис. призовників і 130 тис. колишніх військовополонених. Це нове поповнення, іноді навіть не переодягнувши у форму і не давши зброю, кидали у наступ. Бувалі воїни називали їх «сірі або чорні піджаки».

Трагічною виявилась доля багатьох полонених червоноармійців, в'язнів нацистських концтаборів, які після визволення вдруге стали до лав Червоної Армії.

Радянський офіцер О.Брайтнер, який був звільнений із німецького полону, згадував про один епізод із свого життя: «На станції Рязань нас вивели із вагонів. Тут же знаходилися війська НКВС. Солдати були з собаками, озброєні автоматами... Прийшли ми в табір, який був обладнаний гірше за німецький. Стояли також кулеметні вежі і по обидва боки собаки. Нас там було близько п'яти тисяч чоловік, починаючи від молодшого лейтенанта – і до полковника. Після відповідної перевірки відправили у штурмовий батальйон. Десь з тисячу офіцерів переодягли в солдатську форму. Коли прибули на фронт, нам генерал сказав: «Ось тут наступали гвардійці вісім разів і вісім разів вони зазнавали поразки. Якщо ви пройдете цю ділянку, то вам повернуть офіцерське звання і негайно будете представлені до нагороди... Кожного дня йшли в наступ, прорвали німецьку оборону не на 10, а на 12 км. З усіх залишилось п'ятсот чоловік. ...Наш командир зв'язався з начальством і повідомив, що ми пройшли більше, ніж вимагалось, а також попросив відвести людей на відпочинок. Відповідь генерала була швидкою і категоричною: «Цих зрадників Батьківщини (тому що були в полоні – Авт.) гнати до останньої людини. Вони не заслуговують іншого, і тому не треба їх жаліти».

 Абсолютна більшість громадян України вважала, що воює вона не за інтереси кремлівської верхівки, а захищає свою землю від окупантів.

5.      ГЕРОЇЧНА ПРАЦЯ УКРАЇНЦІВ У ТИЛУ

Могутнім джерелом перемоги над нацистами стала героїчна праця в радянському тилу робітників і селян.

У надзвичайно складних умовах швидкого наступу гітлерівських військ була проведена евакуація майже всіх промислових підприємств України на Схід. План щодо організації роботи евакуйованих підприємств у тилу передбачав виконання трьох завдань:

·         перебазування виробничих сил у радянський тил;

·         розгортання промислових підприємств на нових місцях у найкоротші терміни;

·         налагодження випуску військової продукції для потреб фронту.

24 червня 1941 р. РНК СРСР та ЦК ВКП(б) прийняли постанову про створення Ради з питань евакуації її очолив секретар ВЦРПС М.Шверник. В Україні евакуацією керувала спеціальна комісія на чолі із заступником Голови РНК УРСР Д.Жилою.

Евакуація підприємств проводилася в дуже важких умовах, нерідко під бомбардуванням чи артилерійським обстрілом німців. Однак, незважаючи на значні матеріально-технічні втрати, промислове обладнання і устаткування підприємств, майно колгоспів, радгоспів, культурні цінності, а також кваліфікована робоча сила були значною частиною вивезені.

Реалізація завдань другого і третього етапів мобілізаційного плану припадає на період з липня 1941 р. до середини 1942 р.

Основну частину підприємств, що евакуювались з Української РСР, прийняли промислові центри Уралу та Сибіру. Казахстан, Узбекистан, Таджикистан, Киргизія, Туркменія розмістили сотні фабрик і заводів, перебазованих з України. Виробничі колективи України, прибувши на нові місця, разом з місцевим населенням починали негайно налагоджувати роботу евакуйованих підприємств.

Працювати доводилось у надзвичайно складних умовах. Масштаби цієї роботи неможливо було передбачити заздалегідь. Не вистачало людей, техніки, матеріалів. Через брак вантажних кранів ешело­ни розвантажувалися вручну. Траплялося, що евакуйовані підприємства ще в дорозі одержували виробничі завдання. Тому розвантаження, монтаж і пуск обладнання нерідко відбувалися водночас. Можна було спостерігати таку картину: в той час, коли останні верстати тільки виносили з вагонів, перші вже працювали.

Щоб розмістити підприємства з України, на місцях, де вони устатковувалися, використовували вільні площі діючих підприємств, склади, ангари, магазини. Прискореними темпами зводились нові фабрично-заводські корпуси. У зв'язку з тим, що вільних площ все одно не вистачало, виробництво часто розгортали у полі чи у лісі. Токарі, слюсарі, фрезерувальники, інженери бралися за кайла і лопати. Робилося все для того, щоб якнайшвидше закріпитись на новому місці і дати фронту необхідну продукцію.

Новоприбулі з України трудові колективи знаходились у складних побутових умовах, потерпали від нестачі продовольства. Нерідко для житла робітників використовувались намети або курені. У таких умовах працювали безперервно і вдень, і вночі. До верстатів, що знаходились просто неба, подавали електричний струм, робили накриття над устаткуванням і видавали необхідну продукцію.

Гасло «Все для фронту! Все – для перемоги!» стало сенсом і нормою життя працівників тилу. Трудовий подвиг працівників радянського тилу не мав історичних аналогів. Наприклад, київський за­вод «Ленінська кузня», евакуйований у Зеленодольськ, розпочав ви­пуск продукції через кілька днів після прибуття, а протягом перших трьох місяців виробництво продукції зросло більш ніж у 3 рази.

19 жовтня 1941 р. прибула на Урал остання група робітників та інженерів Харківського танкобудівного заводу, а вже 8 грудня з цехів підприємства вийшли перші 25 танків Т-34.

Понад 40 тис. шахтарів Донбасу влилися в шахтарські колективи на сході Союзу РСР. Відомі усій країні засновники соціалістичного змагання у вугыльнодобувній галузі очолили великі трудові колективи. Так, відомий новатор А.Ізотов очолив трест «Челябвугілля», .а герой трудового фронту О.Стаханов – шахту № 31 тресту «Карагандавугілля». В різноманітних формах соціалістичного змагання, що розгорталося в тилу, брали участі, жінки, молодь, підлітки.

Дружина Героя Радянського Союзу П.Ту’ряна писала з Куйбишева своєму чоловікові на фронт: «Я з тобою, любий! Мої дівчата удостоєні звання фронтової бригади. Ми, жінки, всі сили віддаємо для того, щоб більше виготовити зброї, щоб ви скоріше розгромили ворога і повернулись додому».

Значний внесок у зміцнення обороноздатності країни зробили евакуйовані до тилу, зокрема в Поволжя та Казахстан, трудівники села. Як і в промисловості, зразки самовідданої праці демонстрували передовики перших п'ятирічок. 1942 р. бригада П.Ангеліної у складі її сестер Надії, Олени та Катерини, працюючи на трьох тракторах, обробила 4 990 га землі у колгоспі Західно-Казахстанської області.

Маючи багатий досвід вирощування зернових і технічних куль­тур, високоефективного тваринництва, трудівники сільського господарства України надали суттєву допомогу колгоспам і радгоспам східних регіонів. За 1942-1945 рр. посівні площі в Радянському Союзі збільшились на 26 млн. га Колгоспники України у 1944 р. здали державі понад 33 млн. пудів хліба. Таким чином, фронт навіть у період окупації гітлерівцями найважливіших сільськогосподарських регіонів був забезпечений продовольством.

Трудовий подвиг представників України був одним із найвагоміших внесків у забезпечення докорінного переламу в ході Великої Вітчизняної війни. Починаючи з кінця 1942 р. фронт одержував у необхідній кількості літаки, гармати, танки, стрілецьку зброю, продовольство.

6.      БОРОТЬБА З ВОРОГОМ У ТИЛУ. РАДЯНСЬКІ ПАРТИЗАНИ ТА ОУН-УПА

Поразка гітлерівських військ під Сталінградом, Курськом, на Дніпрі, висадка англо-американських військ у Сицилії їх наступ у Північній Африці та Італії активізували рух Опору в усіх окупованих фашистами країнах.

Небувалого розмаху набрав радянський партизанський рух. Змінилась тактика партизанської війни: якщо на першому стані боротьби з окупантами партизани здебільшого вели активну диверсійно-розвідувальну діяльність, створювали і розширювали партизанські зони і краї, то після докорінного перелому в ході війни, що стався на фронтах, найбільші партизанські з'єднання рушили у рейди в глибокий ворожий тил.

З червня по жовтень 1943 р. тривав карпатський рейд з'єднання С.Ковпака. За п'ять місяців партизани з боями пройшли територією Полісся, Рівненської, Львівської, Тернопільської та Станіславської областей; форсували річки Случ, Горинь, Збруч, Дністер, Прут; розгромили німецькі гарнізони в Скалаті, Галичі, Росолині, Солотвині, Рафалівці.

Гітлерівці кинули проти ковпаківців значні сили вермахту та поліції. 11 разів партизани проривали вороже оточення. 4 серпня 1943 р. партизанське з'єднання розгромило ворожий гарнізон у м. Делятині, вивело з ладу нафтодобувний комплекс, залізницю, мости. Проте виснажливі бої з фашистськими загарбниками та Українською самообороною (військові національні загони в Галичині) змусили ковпаківців повернутися на свої бази.

Рушили в рейди також партизанські з'єднання О.Федорова, М.Наумова, А.Мельника, П.Вершигори.

Під час партизанських рейдів постійно робилися спроби встановлення контактів між радянським і польським підпіллям. У рамках з'єднань радянських партизан створювались польські загони, які мали діяти в Західній Україні.

Однак встановлення тісних контактів не відбулося. Кремль і Польський еміграційний уряд в Лондоні мали різні точки зору на державну приналежність західноукраїнських земель: перші посилались на волевиявлення українського народу 1939 р., другі – на європейський устрій 30-х років.

Взаємини організованого українського націоналістичного руху з Німеччиною від 1920-х до 1941 рр. зазнали низки серйозних коливань – від співпраці до "холодної війни".

У 1941 р. почалася чергова "відлига" у стосунках, пов’язана із обопільним бажанням українських націоналістів і Берліну використовувати один одного в майбутній війні проти комуністичної наддержави.

При цьому слід підкреслити, що найбільш дієва в Україні бандерівська ОУН ставила можливість співпраці з Німеччиною у жорстку залежність від ставлення останньої до ідеї української самостійності, повідомивши про це німецький уряд відповідним меморандумом від 14 червня 1941 р.:

"Такий союз може бути, якщо поважатимуться життєві інтереси обох [підкреслення автора - ІП] народів... Неправильно заведена політика може привести до небажаних наслідків для стосунків обох народів, які пізніше буде важко подолати".

Бандерівці попередили керівництво Райху, що "навіть, якщо німецькі війська при вступі в Україну, звичайно, спочатку будуть вітати як визволителів, то незабаром ця ситуація може змінитися, якщо Німеччина прийде в Україну не з метою відновлення української держави і відповідними гаслами".

Проте, саме відновлення державності націоналісти не допускали у маріонетковій формі:

"Треба ствердити, що для вирішення українського питання немає ніякої аналогії. Від 1938 р. в Європі виникло дві нові держави: Словаччина і Хорватія.

Не беручи до уваги різницю в площі і кількості населення країн, українська проблема має набагато більше значення тому, що шляхом її вирішення будуть здійснені корінні зміни у політичній та економічній структурі європейського континенту і піднятті питання міжконтинентального значення.

Та не тільки від остаточного вирішення проблеми залежить подальший хід німецько-українських стосунків, але і від методів, які будуть застосовувані вже на початках. (...) Організація українських націоналістів (…) готова й надалі вести боротьбу до здійснення свого національного ідеалу".

Тому не дивно, що спроба бандерівської ОУН оголосити незалежність і створити державний апарат у Львові на зламі червня-липня 1941 р. "поховала" співпрацю з Німеччиною і дала старт черговому періоду українсько-німецької "холодної війни", яка поступово переросла у "гаряче" протистояння.

Коли 5 липня 1941 р. німецьке гестапо затримало в Кракові Степана Бандеру, Головний провід бандерівської ОУН уже 6 липня оприлюднив відозву в якій заявив: "Влада в наших руках!" і недвозначно натякнув на те, що не збирається нікому нею поступатися без опору, закликавши своїх прихильників "до зброї".

Через два дні керівники ОУН(б) у Львові прийняли рішення поступово повертати організаційні кадри до підпілля та формувати непідконтрольні німцям військові формування.

11 липня 1941 р. німецькі окупанти заборонили будь-яку політичну діяльність українським організаціям і розпочали тотальне полювання за активістами бандерівської ОУН, масові арешти яких розпочалися 5 серпня 1941 р., тривали впродовж вересня грудня і суттєво пошкодили, але цілковито не зруйнували, організаційну структуру.

Аби читачі могли собі уявити масштаби німецького удару по ОУН(б), зазначимо, що тільки під час акції 5 вересня 1941 р. гестапо арештувало лише на території Галичини понад 200 оунівських керівників різного рівня (80% керівного складу), відправивши 50 із них до концтабору Аушвіц.

25 листопада 1941 р. до всіх низових ланок поліції безпеки і СД було надіслано наказ у якому вказувалося:

"Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріаті (Україна), мета якого – створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники".

Через брак документів і утаємниченість страт досі важко встановити точну кількість націоналістів, заарештованих і розстріляних у контексті виконання цитованого вище наказу.

Очевидним, однак, лишається те, що з кінця 1941 р. ОУН(б) остаточно перейшла з категорії ситуативних союзників до категорії ворогів гітлерівської імперії.

На початку грудня 1941 р. німецька СД з допитів арештованих націоналістів дізналася, що "бандерівський рух" має на меті з допомогою підконтрольної місцевої поліції та озброєних трофейною зброєю бойових груп, нанести удар по німецьких військах після перемоги Німеччини над СРСР - у той момент, коли Німеччина вступить у повноцінну війну з Британією, відтягнувши головні сили на захід континенту.

Характеризуючи рух Опору на території окупованої України наприкінці грудня 1941-го, німецькі спецслужби дуже чітко відзначали, що "Крім руху ОУН-Бандери, в Україні немає жодної організації Опору, яка була б в змозі становити серйозну небезпеку. Розслідування проти групи Бандери через це були особливо активізовані".

Як бачимо, на кінець першого року німецько-радянської війни гітлерівці не згадують ані про радянський, ні про польський рух Опору на території України.

Виходить доволі цікава колізія – сили, які після війни позиціонували себе як найбільших борців з гітлерівським окупаційним режимом, насправді в цій боротьбі довгий час були непомітні (як це не кумедно звучить, але нацисти не знали, що вони проти них боролися в 1941 р.).

Натомість бандерівська організація, яку польська і радянська історіографія постійно звинувачувала в "колабораціонізмі", була самими гітлерівцями названа єдиною групою опору, що становить "серйозну небезпеку".

Пізня весна 1942 року була відмічена активізацією націоналістичного підпілля, яке розпочало створення на західному Поліссі та Волині відділів сільської самооборони і перших постійно діючих боївок.

Ці підрозділи мали захистити селян від варварських насильницьких наборів на роботу до Райху (масштабно практикованих німцями і їхніми союзниками в цей період) та грабіжницьких нападів радянських партизанів-диверсантів, які проникали з території Білорусії або десантувалися з-за лінії фронту.

Повідомлення німецьких спецслужб за травень 1942 р. наступним чином характеризували цей процес:

"Останнім часом рух Бандери все більше й більше переходить до активного ведення боротьби. Вже в травні вдалося встановити, що бандерівський рух серйозно займається організацією бандитських груп у західній частині України (…)

Рух Бандери переходить до того, щоб здійснювати військовий вишкіл своїх членів і збирати їх час до часу на польові навчання, які проводяться в рамках націоналістичних банд".

Через місяць (у червні 1942 р.) німецька поліція безпеки вже характеризує український націоналістичний рух як "повстанський" і приписує йому проведення низки диверсій і вибухів. Важко уявити, щоб малопомітне або немасштабне явище удостоювалося подібних характеристик з боку противника.

Активність українського націоналістичного підпілля швидко далася взнаки окупаційній адміністрації, бо вже у донесеннях за червень 1942 р. відзначалося, що бандерівський рух зірвав відправку молоді на роботу до Німеччини в окрузі Рівного. 

В липні фіксувалися зниження поставок сільськогосподарської продукції і загальний саботаж заходам німецької влади, а також диверсійні акти на залізниці в районі Здолбунова, перші втечі українських поліцейських в ліси для "творення націоналістичних банд" і початок переходу ОУН(б) до тактики всенародного "партизанського руху".

Влітку 1942 р. націоналісти з найрадикальнішого крила бандерівської ОУН відверто писали у своїх виданнях про тотальну "партизанську війну", як початкову стадію "великої війни" для поневоленого народу, поки він "не зможе сформувати регулярної армії".

А восени 1942-го на Поліссі та Волині розпочався процес "злиття" окремих боївок у великі стаціонарно діючі повстанські відділи, що було відзначено у відповідних німецьких донесеннях:

"Згідно з повідомленнями головнокомандувача вермахту в Україні за 16 жовтня 1942 р. українські націоналісти вперше зібралися в районі Сарн у більшу банду і постійно отримують поповнення".

Нова військово-політична ситуація, яка склалась в Україні, підштовхувала ОУН-УПА до необхідності політичної еволюції.

У серпні 1943 р. відбувся ІІІ Надзвичайний великий збір ОУН(Б). У рішеннях збору відзначалось, що Україна має бути демократичною республікою, побудованою на принципах соціальної справедливості, в якій немає місця будь-якій системі експлуатації.

У прийнятих документах передбачалася передача землі селянам, запровадження 8-годинного робочого дня, залучення робітників до управління підприємствами; проголошувались свобода слова, думки, переконань, рівність усіх громадян в своїх правах, в тому числі представників національних меншин. Було, зокрема, знято гасло ОУН «Україна для українців» і висунуте нове: «Воля народам, воля людині». Оунівці закликали до боротьби на два фронти – проти Сталіна та Гітлера.

Згідно з новими ідеологічними засадами ОУН, український національно-визвольний рух мав іти «до створення соборної, суверенної держави» в союзі з іншими поневоленими народами. Це положення зробило можливим створення в рядах УПА неукраїнських національних формувань: азербайджанців, вірменів, грузинів, узбеків, казахів, татар, литовців. У складі ОУН з'явилися лікарі єврейського походження.

Дуже показовою є зміна ставлення ОУН до росіян. Якщо на початку війни позиція ОУН щодо росіян була такою: «Кожен москаль – будь він пролетар чи буржуй, чи комуніст, чи безпартійний – це заклятий ворог України», то в рішеннях збору 1943 р. зазначалось: «Рішуче уникати слів «кацап», «москаль», «більшовицька Москва», звертати увагу на те, що українці, росіяни і білоруси разом зазнали від німецького лиха».

Нова платформа ОУН-УПА практично проявилася під час рейду С.Ковпака. Партизани-ковпаківці і раніше вели активну пропагандистську роботу серед УПА. Наприклад, комісар партизанського з'єднання С.Руднєв весь час наголошував на тому, що «можна жити окремо, але ворога треба бити спільно». І ось, під час рейду ковпаківців, повстанці пропустили партизанів через свою територію.

Траплялися окремі випадки переходу бійців УПА на бік ковпаківців. В свою чергу ОУН-УПА вела пропагандистську роботу І серед радянських партизанів, закликаючи їх переходити на бік УПА і разом боротись за незалежну Україну.

І все ж, між частинами УПА і радянськими партизанами не було масштабних спільних дій, навпаки, вони були, здебільшого, ворогуючими сторонами.

Перші сутички УПА і Червоної Армії розпочались при вигнанні німців із Правобережної України. Після вступу радянських частин в Західну Україну число таких сутичок зросло. Щоб уникнути вели­ких втрат, повстанці вирішили перечекати радянський наступ у лісах, а вже потім завдати ударів по тилах і підрозділах НКВС.

Ярослав Грицак, український історик: «Героями слід вважати тих людей, які ставали на бік жертв. Єдність України у Другій Світовій війні – у різноманітності. Слід враховувати досвід і приклади різних регіонів, замінивши загальні історії розповідями про людей.

З цих історій буде видно, що люди вчиняли приблизно однаково, і залишалися людьми, просто обставини і умови були різні. Якщо буде створене таке зібрання «малих історій», це може стати хорошою єднальною платформою.

Україну в Другій світовій об’єднують передусім не герої, а жертви. Головний урок тих подій полягає в тому, що Україна не може бути територією, яку використовують інші.

За цей урок наша країна заплатила дуже велику ціну: з початку Першої світової до кінця Другої в Україні загинув кожен другий чоловік і кожна четверта жінка.

При цьому зрозуміло, що історію на жертвах не побудуєш, і потрібні герої. На мою думку, героями слід вважати  тих людей, які ставали на бік жертв.

Зараз вшановують тих героїв, які призводили до смерті інших. Я б розказував передусім історії героїв, які рятували людей, незалежно від того, чию сторону вони приймали у війні.

Для різних регіонів України війна тривала різний час. Найдовше це було у Галичині – з 1939 до 1949 року. Причому в той час через Україну проходили численні лінії розлому (політичні, ідеологічні, релігійні тощо), і тому було кілька війн, які тривали одночасно».

7.      ЛЮДСЬКІ ЖЕРТВИ

Якщо говорити про Букринський плацдарм, то саме тут сконцентровано найбільшу кількість загиблих радянських воїнів під час Битви за Дніпро.

Називають цифру у 200-250 тисяч людей. Німецькі втрати на Букрині склали 55 тисяч осіб. Але достеменно назвати реальні втрати у тій битві не є можливим.

Так само неможливо назвати і точні втрати під час усієї Битви за Дніпро. Історики стверджують, що загальні втрати Червоної армії під час битви за Дніпро - 300-400 тисяч. Німеччина вкупі з румунськими союзниками втратила практично стільки ж - близько 400 тисяч солдатів. Бої були жорсткими, ініціатива часто переходила з рук в руки.

Битва за Дніпро тривала чотири місяці, ставши однією з наймасштабніших операцій світової історії. У боях було задіяно близько чотирьох мільйонів людей з обох сторін. Лінія фронту становила приблизно 1 400 км, загальні втрати (убиті, поранені і полонені) складають від 1 до 2,7 млн людей.

Якщо вважати битву за Дніпро однією операцією, то жертви перевищать найкривавішу військову операцію людства - битву під Сталінградом.

Із 300-400 тисяч загиблих за ці чотири місяці радянських солдат більшість загинула у вересні-жовтні на Букринському плацдармі. Значну частину з них складали так звані "чорносвитники" - цивільні із щойно взятих Червоною армією населених пунктів, силоміць мобілізовані комплектаційними підрозділами військових частин.

Під час власне битви за Київ (два тижні листопада) втрати, вочевидь, були не такими страшними. Але справжні цифри стануть відомі після роботи науковців в архівах.

Загальні ж втрати СРСР у Другій світовій війні склали 26,6 мільйона людських життів. Загальні втрати Німеччини - трохи менше 6 мільйонів.

За ціною таки не постояли

Й донині демографи продовжують підрахунок втрат серед військових і мирного населення в роки Другої світової війни 1939-1945 років.

Але, якщо західні дослідники говорять про похибку в сотні, тисячу, ну десяток тисяч чоловік, то в комуністичній імперії, де "ніщо не забуте" - лік іде на мільйони...

То ж, навіть через 65 років, оцінка загальних втрат держави, яка зробила найбільший внесок у знищення нацизму, варіюється в різних джерелах від 26 до 43,3 мільйонів осіб.

І остання цифра напевне найбільш повна. Вона враховує загиблих і не народжених, убитих, розстріляних, спалених у крематоріях, закопаних і залитих цементом на новобудовах соціалізму, поранених, зраджених і покинутих напризволяще...

Отже: втрати цивільного населення й війська згідно із цими, далеко не бездоганними підрахунками, склали 26,6 мільйона осіб. При цьому безповоротні втрати особового складу радянських збройних сил склали понад 8,6 мільйона осіб.

Для порівняння: загальні втрати Німеччини, що воювала з половиною світу - від 5,3 мільйонів до майже 6 мільйонів осіб. Із них, за різними даними, від 780 тисяч до двох мільйонів. мирних жителів.

Маємо констатувати, що й ці обрахунки дуже наближені. Бо, як видається, тут не враховували жертв ані польської, ані фінської воєн, ані загиблих у ті роки в німецьких та радянських концтаборах.

Так, на момент початку війни 1941 року в Червоній армії перебували трохи менше 4,9 мільйона військовослужбовців. За весь час війни було мобілізовано 29,5 мільйона осіб. Станом на 1 липня 1945 року в армії перебували майже 11,4 мільйона осіб.

Проста арифметика: 4,9 + 29,5 - 11,4 = 23. Отож, на цьому кривавому млині саме на фронті перемололи вбитими й інвалідами 23 (!) мільйони.

То ж маємо підставу рахувати як більш правдиву цифру, що наводять різні джерела - 10,465 мільйонів військових втрат і 18 мільйонів серед мирного населення. Тут і 6,3 мільйони військовополонених, із котрих 4 мільйони померли в полоні та багато сотень тисяч вже після визволення - у радянському ГУЛАГу.

Україна заплатила за Перемогу найбільшу ціну

Загальні демографічні втрати України - включно з убитими, жертвами концтаборів, депортованими, евакуйованими й тими, що рушили у вигнання разом із відступаючими нацистами, - становлять не менше 14 млн. чоловік. Це втрати найбільші й не порівняні із втратами інших країн і народів у Другій світовій війні.

Фактично, втрати українського народу становлять від 40 до 44% від загальних людських втрат СРСР.

Із 41,7 мільйона людей, які мешкали до війни в УРСР, на 1945 рік залишилося тільки 27,4 мільйони чоловік.

То ж втрати цивільного населення України: 5,5-6 мільйонів чоловік, понад 2,5 мільйони уродженців України загинуло на фронтах. Виходить, усього як мінімум 8 мільйонів осіб.

Депортації в Сибір, Казахстан і на Далекий Схід - це ще понад мільйон жителів УРСР, переважно із західних областей. Втеча частини населення з окупантами, страшна цифра - 2,4 мільйони остарбайтерів із 2,8 мільйона радянських людей, загалом вивезених у нацистське рабство!

На руїни перетворилися 720 українських міст і містечок, 28 тисяч сіл, з яких 250 спалено вщент, знищено 16,5 тисяч промислових підприємств, 18 тисяч лікувальних закладів, 33 тисячі шкіл, вузів, технікумів та НДІ; а також понад 33 тисячі колгоспів, радгоспів, МТС.

І все це зробили не тільки нацисти, а й радянські війська під час відступу.

Бо масштаб сталінських репресій у передвоєнні роки та в перші місяці війни в Галичині й на Волині, у період відступу, - був не менш вражаючим. Багато сотень тисяч репресованих, розстріляних, депортованих у Сибір і Казахстан - українців, поляків, євреїв.

Найяскравіші приклади виконання злочинної тактики "випаленої землі" - знищення центру Києва восени 1941 року та підрив Дніпрогесу, вигорілі ниви й села.

А ще - життя й покалічені "визволителями" долі людей у повоєнне десятиліття.

За 1944-1953 роки в Галичині, на Волині й Рівненщині було репресовано, лише за офіційними даними, 500 тисяч осіб, із них заарештовано 134 тисяч, убито понад 153 тисяч, виселено за межі України 203 тисячі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.      В’ятрович В. Українська Друга світова (в кольорі) [Електронний ресурс] // Газета [сайт] В. В’ятрович. – 2009. - Режим доступу: http://gazeta.dt.ua/POLITICS/ukrayinska_druga_svitova_v_kolori.html

2.      Кобзар Я. Друга Світова по-українськи. Думки вітчизняних істориків // Історична правда [сайт] / Кобзар Я. – 2012. - Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/05/9/84642/

3.      Лавський С. Про роль українців у Другій світовій війні / Лавський С. – 2014. – Режим доступу: http://mena.org.ua/blog/pro-rol-ukrajintsiv-u-druhij-svitovij-vijny/

4.      Гриневич В. Військові мобілізації в Україні 1943-1944 років: «Ви повинні змити власною кров’ю провину перед Батьківщиною і її великим вождем товаришем Сталіним» [Електронний ресурс] // Газета [сайт] / В. Гриневич. Режим доступу: http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/viyskovi_mobilizatsiyi_v_ukrayini_19431944_rokiv_vi_povinni_zmiti_vlasnoyu_krovyu_provinu_pered_batk.html - Назва з екрану.

5.      Процик П. Україна. Друга світова війна. Тільки цифри // Історична правда [сайт] / Процик П. – 2010. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/articles/2010/05/7/5017138/

6.      Шаповал Ю. «Гітлер, Сталін і Україна: безжальні стратегії» Історична правда [сайт] / Шаповал Ю. – 2013. – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/05/9/123358/

7.      Патриляк І. Українські націоналісти проти гітлерівської Німеччини. Рух Опору // Історична правда [сайт] / Патриляк І. – 2014. – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2014/05/8/142834/

           8.    Музиченко Я. Перемога людяності: провідні історики — про українців на різних фронтах Другої світової, високу ціну визволення від нацизму та дбайливе збереження пам’яті про воїнів // [Сторінка Українського інституту національної пам’яті] / [Київ, 2015] – Режим доступу: http://www.memory.gov.ua/news/peremoga-lyudyanosti-providni-istoriki-pro-ukraintsiv-na-riznikh-frontakh-drugoi-svitovoi-visok

      9. Матеріали Фастівського державного краєзнавчого музею до річниці Другої світової війни.